Бокшай 130 років

Франциск Ерфан, онук Йосипа Бокшая, директор художнього музею імені його знаного діда:

“У діда була особлива м’яка сила, він ніколи не підвищував голосу, але всі дослуховувались до його думки”

“Більшість робіт Бокшая — у приватних колекціях”

– Пане Франциску, де найбільше робіт Вашого діда знаходиться наразі — у приватних колекціях чи у музеї?

– Музей власнить численну  колекцію творчого спадку Йосипа Бокшая — це близько ста полотен. Велика кількість робіт зосереджена у приватних збірках, як в Україні,  так і за кордоном, чисельна перевага таки за приватними колекціями. На жаль,  не існує  єдиного каталогу творів Бокшая.

– Тобто, невідомо, яка хоча б приблизна кількість написаних ним картин?

– Можемо говорити про  приблизно 2,5 тисячі полотен. Але їх неможливо каталогізувати. Я займаюся цією проблемою вже упродовж приблизно двох десятків років.

– В якому сенсі неможливо? Чому?

– Тому що вони надто «розкидані» — по приватних колекціях, по музеях (обласних, національних), по збірках художніх галерей колишніх республік Радянського Союзу, а також країн зарубіжжя.. Крім того, є цілий ряд робіт сакрального  живопису, що знаходяться в культових установах, доступ до яких є обмежений. У розрізнених родинних  архівах спадкоємців-членів сім’ї  зберігаються  дитячі малюнки, авторські твори, виконані  до 1914 року, а також  незакінчені роботи, які так і залишились незавершеними… Всі ці  матеріали непросто звести до єдиного реєстру. Робота потребує багато часу  і зусиль…

“Ми зареєстрували ім’я Йосипа Бокшая в Європі, аби захищати авторські права”

– Чи це правда, що багато робіт Бокшая було знищено із приходом радянської влади — мова особливо про його сакральний живопис?

– Це напівправда. Справа в тім, що наприкінці 1940-х років надійшов наказ владних інституцій про передачу художньої колекції Мукачівської греко-католицької єпархії Закарпатській картинній галереї (тогочасна назва нашого музею). Але дорогою до музею частина робіт була втрачена, і ми до цього часу не маємо інформації про місце їх знаходження. Всі картини з  сакральною тематикою, які надійшла в музей, були взяті на строгий державний  облік і збережені до наших днів.  Жодна з них не була  втрачена і знищена, завдячуючи героїчним старання музейних працівників, які врятували і зберегли для нас цей надважливий вартісний різновид мистецької спадщини художника, попри накази ідеологів тогочасної комуністичного режиму про їх вилучення і знищення. Інша доля спіткала твори, що знаходились в церквах та монастирях, які були закриті і занедбані, а алтарні малярські образи, що знаходились у їх власності та настінні розписи були знищені, «замальовані» або зруйновані часом.

– Так, про нього говорять, як про художника, що малював Мадон та святих на фресках зі своїх родичів.

– Це одна із особливих привабливих рис творчості Бокшая як художника сакрального малярства. Моделями йому слугували кохана дружина, іі зворушливі риси прочитуються в образах Мадонн. Портрети дітей – сина і доньок  зустрічаємо  багатьох євангельських сценах. Свої автопортрети  художник нерідко вписує в сюжетну канву оповідно-жанрових сакральних творів.. Сьогодні ім’я Йосипа Бокшая зареєстровано в Європейському союзі. Це викликано  необхідністю контролю з боку спадкоємців художника, аби в мистецьке середовище не потрапляли підробні праці  з сфальшованими підписами автора і  щоб йому не  приписували полотна яких він не писав. Цим переймаються нащадки митця.

– А приписують? Очевидно так, бо він (разом із Ерделі) — це два стовпи, на яких тримається феномен Закарпатської школи живопису, і багато кому хочеться притулитися до цього “стовпа”…

– Так, таке буває. Створюють видимість і посторонній глядач думає, що це Бокшай, і що так і має бути. В цивілізованому світі саме для цього і придумали закон про авторське право. Ми реєстрували його для діда у Братиславі, у спеціальному органі при Єврокомісії. Це робили іще мої батьки, щоб мати можливість захищати права Йосипа Бокшая як його прямі нащадки. Це спрацьовує переважно тоді, коли йде комерційний продаж робіт Бокшая, або коли стоїть питання авторства. Це механізм, який дозволяє захистити авторські права митця.

Закарпатський обласний художній музей ім. Йосипа Бокшая

“У Бокшая є 10 внуків, мистецтвом займаюся тільки я”

– Ви як нащадки є істиною в останній інстанції, коли йдеться про авторське право на живопис Бокшая?

– Так. У Йосипа Бокшая є 10 внуків. Із усіх я єдиний займаюся мистецтвом.

– Знаю, що є юристи, лікарі…

– І музиканти є.

– Переказують історію, як комусь із онуків Йосип Бокшай сказав, мов, пообіцяй мені, що не будеш художником. Було таке справді?

– Так, це він моєму братові казав: “Йовжіку, пообіцяй мені, що ніколи не будеш малювати!” – просив дід. Брат став лікарем, зрештою. Обіцянку, дану дідові, дотримав.

– А з трьох дітей Бокшая малював лише ваш дядько?

– Так, його й звали так само — Йосип Йосипович Бокшай, тільки додавали уточнення «молодший». Дядько відійшов у вічність в 2003 році.

“Бути внуком Бокшая нелегка справа”

– Через приналежність до мистецтва, коли стоїть питання — по тому ж авторстві чи захисту прав — звертаються саме до вас?

– Найчастіше виходить так, бо я художник і очолюю художній музей. Питань насправді багато виникає, бо наразі йде реставрація однієї з  фундаментальних  авторських робіт. Мова йде про фреску Йосипа Бокшая “Воздвиження Чесного Животворящого Хреста”, що знаходиться  на плафоні Ужгородського Кафедрального греко-католицького собору. Треба дуже пильно слідкувати і контролювати, аби під час проведення реставраційних робіт не було допущено нетактовно, непрофесійного втручання, сторонніх записів.

– Бо це уже порушення авторських прав?

– Отож. Звісно, можна допустити певні компромісні рішення, адже  ніхто  не може повторити автентики   «бокшаївсько їписьма» , аби повністю відтворити втрачене. Але є суто технічна частина роботи і є відновлювальна. Так от – особлива складність у відновлювальній.  Цю роботу не слід доручати студенту-третьокурснику, який  навряд чи напрацював необхідний професійний досвід, аби намалювати фігуру в складному ракурсі з врахуванням перспективних деформацій. Ми несемо за це відповідальність.

– Я хотіла вас про це спитати десь наприкінці розмови, але бачу вже зараз: бути внуком Бокшая — це не так вже й просто.

– Нелегко, так, бо спектр проблематики дуже широкий. Це стосується не тільки Бокшая — а й нащадків Ерделі, Манайла.

 Ерфан Франциск Павлович онук Йосипа Бокшая директор обласного художнього музею 

“Ім’я зобов’язує працювати більше”

– Це випадковість що онук Бокшая очолює музей імені Бокшая? 

– Я ще у 2001 році створив Фонд Бокшая, що було викликано необхідністю вирішення проблем, пов’язаних з творчим спадком діда. Фонд створювався як родинний, покликаний  захищати духовний спадок  художника. Я очолив музей у 2009-му році.  На цю добу припадала вже  третя хвиля його занепаду: перша відбулася у 90-х роках минулого століття, друга – на початку нульових, пам’ятаємо, що тоді відкривали виставки в холодних залах, при температурі мінус шість градусів, а через стелі проглядало небо. Третя хвиля розпочалася у 2008-му, що співпало із початком світової кризи.

– Ім’я допомагає в роботі?

– З одної сторони допомагає, із другої – вимагає особливої відповідальності. Ім’я зобов’язує робити більше і краще.

– Музей Бокшая в Ужгороді міг би мати статус національного, але не має його наразі.

– Ідея про те, аби музею імені Бокшая присвоїли це звання виникла ще  у 2010-х роках. Надійшло розпорядження  тогочасного голови ОДА Олександра Ледиди про присвоєння музею значення національного. Але на заваді стало те, що в музеї накопичилась певна кількість невирішених господарських та організаційних  питань – одна  частина майна належить області, інша частина — міська власність. Тому  тут в будівлі присутня велику кількість організацій, які не мають жодного стосунку до культури, до прикладу – офіс Червоного хреста. Для набуття  статусу  національного заклад повинен бути «приписаний» до одного власника –  до міста, або до області. Наразі вирішити ці майнові та юридичні питання неможливо, тому  цей процес призупинений. Сама будівля музею історична, вона є в переліку пам’яток національного значення — таких споруд в Ужгороді всього чотири, серед них Ужгородський замок, філармонія, Совине гніздо та Жупанат, в приміщенні якого знаходиться наш музей.

Тетяна Когутич  Ерфан Франциск Павлович директор художнього музею

Статус національного — це інше фінансування, іншого рівня дохід музею.  У такому разі ми фінансуємось не із місцевого бюджету, а з державного. Це дає можливість поглибити і розширити, підняти якість  наукової та фондової роботи, рестравраційних заходів, збільшити площі фондосховища та виставко-експозиційних приміщень, активно та систематично поповнювати всі розділи музейної колекції. У нас велика проблема із фондами, фізично ніде зберігати роботи! Роботи скупчені у п’ятьох невеликих приміщеннях. Коли музей у 1970-х  роках змінив адресу своєї локації – перемістився  із  замку  в будівлю Жупанату,  його колекція нараховувала близько 5 тис одиниць, наразі вона зросла до 15 тис експонатів, а площа фондосховищ залишилась незмінною. Нині місця катастрофічно не вистачає! “Золотий фонд” музейної збірки, що знаходиться в постійно діючій експозиції, нараховує всього 300 одиниць, що складає менше ніж один відсоток від загальної кількості творів. При наявності додаткових експозиційних площ ми могли б представити глядачеві значно більший обсяг високовартісного, високопрофесійного музейного матеріалу. Ми маємо що показати!

“Виставка до ювілею Бокшая триватиме лише місяць, бо  повинні дотримуватись графіку запланованих виставкових показів”

– Ужгород, узагалі Закарпаття — це така місцевість із надзвичайною концентрацією художників на кількість населення, але водночас місць, де можна побачити їхні доробки, у порівнянні дуже мало. По суті в Ужгороді — це музей Бокшая та галерея Ужгород. Це справедливо?

– Звісно, ні. У нас був задум використовувати Совине гніздо як галерею…

– Але це не можливо через погану якість проведено ремонту приміщень, кажуть, що там стіни “цвітуть”…

– З одного боку використовувати ці приміщення як виставкові простори неможливо  через відкриті кримінальні справи. З іншого проведений ремонт не забезпечує належні умови збереження художніх творів – відсутнє опалення, система вентиляції, недотримання температурно-вологісного режиму, а від так «цвітіння» стін . Але при бажанні все можна виправити, бо левова частина відновлювальних робіт там проведена. На мій погляд, Совине гніздо є будівлею найбільш придатною для виставкових експозицій, могло б бути використане як міська галерея. До прикладу, нещодавно в залах нашого музею експонувалась обласна виставка присвячена 75-річчю Спілки художників Закарпаття та Закарпатському художньому музею. У наших виставкових просторах, ми спромоглися показати всього близько 70 робіт. Це критично мало! До того ж обмежений час експонування. 

– Зараз за рахунок чого поповнюєте збірку музею Бокшая?

– В основному дарують, бо ми обмежені в коштах, аби купувати роботи. У цьому році на придбання ми отримали з бюджету всього 35 тисяч гривень. Ну що на них купиш?  Робити  Бокшая чи Ерделі коштують десятки тисяч доларів. До прикладу, провідні музеї отримують на придбання по мільйону-два євро.

Бокшай Й. ’Церква в селі Ясіня’, 1937

– Як часто показуєте Бокшая у музеї його імені?

– Є роботи, які не покидають експозиційних просторів: на зразок «Бокорашів», «На полонині», «Скалка», «Ужгородський замок», «Парк» тощо. Це етапні роботи, що гідно представляють творчість Майстра. У тимчасових залах організовуємо ювілейні виставки. Систематично організовуємо виставки до ювілейних дат художника, час від часу представляємо його творчість за межами області, як на республіканському рівні так і за кордоном.

– Цьогоріч такого не планували?

– А хіба під час пандемії  є можливість планувати щось конкретне? У разі, якщо нас віднесуть до червоної зони,  музейні працівники будуть виконувати свої завдання – це  наукова, фондова, експозиційна, атрибуційно-дослідницька діяльність, а  от що до масових  заходів, то вони підпадають під заборону.

Фейки про музей Бокшая досі поширюють

– Чи має музей Бокшая імідж серед туристів? От зійшли люди з літака чи з потягу в Ужгороді і хочуть його відвідати, бо тут зберігають художні твори Бокшая, Ерделі, Манайла, Шолтеса, Коцки…

– Так,  поціновувачі мистецтва однозначно інформовані про існування нашого культурного осередку, про творчість представників самобутньої  крайової малярської школи. Нашими відвідувачами є гості з усіх усюд, як з міст і сіл нашої країни, так і з близького і далекого зарубіжжя. А це значить, що слава про  музей імені Бокшая долає відстані. 

– Цікавий факт! А щодо чуток про те, що під час штурму будівлі ОДА при подіях 2014 року було виявлено, що музейні роботи, які експонувалися в стінах адміністрації, були начебто не авторськими роботами, а копіями?

– Це відвертий безпідставний  фейк, причому, я би додав досить паскудний. Він шириться із 2014-го року. На додаток, розповсюджувались плітки, про те, що навіть в музейній збрці  є підробки, якими замінили оригінальні твори. Сумно, що часом  у ці фейки вірять навіть обізнані в мистецтві, освічені  особистості. Ми з повною відповідальністю стверджуємо, що в музейній збірці немає жодної сфальшованої роботи, про що свідчать висновки незалежних  комісій, які неодноразово відвідували музей і проводили  заплановані експертні перевірки на оригінальність музейних експонатів. А щодо творів, які були передані на тимчасове експонування  в ОДА з оформленням відповідної документації , то вони були повернуті  після 2014 року оскільки роботам в часи сумнозвісних подій  загрожувала небезпека. У будівлі ОДА вони знаходились згідно з  розпорядженнями голів облради та ОДА різних часів..

– Зараз, кажуть мистецтвознавці, в регіоні творить уже шосте покоління Закарпатської школи живопису?

– Так, мабуть, шосте. Школа має свою художню традицію, яка є усталеною, освяченою часом,  зберігається і продовжується. Нею варто пишатися, вона на це заслуговує, її слід підтримувати, адже це іміджевий ресурс Закарпаття. 

“Задумка передати будинок Бокшая і створити там музей у мене є”

– Чи буде в Ужгороді меморіальний музей Бокшая — на кшталт тих, що діють у будинках, де жили Манайло, Коцка, Шолтес?

– Наразі я проживаю в будинку, де жив і творив мій знаменитий дід Йосип Бокшай. Будівля поділена на дві частини – одна належить мені, інша – моєму близькому родичу. Ідея створити в будинку меморіальний музей існує.  Це єдине місце, де можна створити, наприклад, музей сакрального мистецтва Бокшая. Він сам до речі, народився не в Ужгороді, а на Рахівщині, в Кобилецькій Поляні, потім їхня родина жила у Лалові (батько був греко-католицьким священником). Вже в цей будинок сім’я Йосипа Бокшая заселилася в 30-х роках минулого століття. Музей митця — це в першу чергу експозиція його творів, меморіальні речі, предметне оточення. Всі ці експонати можна зібрати в родинних осередках і представити їх у меморіальному комплексі. Тому я впевнений що ідея створення музею має майбутнє. На жаль, будинок Адальберта Ерделі спіткала інша  доля – сумна і трагічна. Після смерті його  вдови будівля знищена, а на її місці зведено сучасний котедж. Пам’ять про художника зберігається тільки в його творах, наших серцях і почуваннях

– На жаль, усі вважають цей будинок втраченим…

– До слова, нехай ужгородцям буде соромно. Ідею створення меморіального будинку-музею Ерделі взялися проваджувати в Мукачеві. Там,у мікрорайоні Паланок, під замком  зберігся будинок, де жила сім’я Ерделі у 1920-х роках. Це буде своєрідною візитівкою мистецького життя краю.

“У діда була особлива, м’яка сила”

– Які у вас спогади про діда?

– Я добре його пам’ятаю, дід помер, коли мені було 16 років — це вже досить свідомий вік.

– Якось читала, що у вашого діда було цікаве уміння, він начебто міг зупиняти жар, коли когось із внуків лихоманило.

– Ну, він не був цілителем, як ви собі могли це уявити (Сміється). Але жар зупиняти справді міг. Тоді ж були інші часи…

– Без “нурофенів”?

– Так, не було стільки ліків на будь-яку потребу. Дід підходив до ліжка, сідав і починав щось говорити. Це був такий психологічний прийом — він заговорював, відволікав увагу дитини від  недуги, жару, марення або поганого самопочуття.

– Тобто, заговорював, по суті? Відволікав?

– Так. І ставало легше. Про цю його здатність або дар  тонко відчувати настрої і почування інших неодноразово згадували і його учні. Серед них Михайло Романишин, який відзначав неабиякий хист вчителя не тільки як художника, але й дуже чуйного і мудрого педагога і наставника, який  ніколи не підвищував голосу, але на його заняттях завжди панувала серйозна творча атмосфера.

– Ви стали художником, бо дід до цього підштовхував?

– Підштовхував! У мистецтві є два моменти — треба знайти талант, бо кожній людині даний свій дар від Бога, а потім той талантом відшліфовувати і вдосконалювати. Дід це умів — займатися із талантами. Я назавжди запам’ятав його слова: «Досить п’яти відсотків таланту, а все інше – працелюбність. Якщо ці цифри повернути навпаки –дев’яносто п’ять відсотків  таланту і лише дещиця працелюбность — все може пропасти».

“Учні Бокшая — це професійність, якість, це школа”

– Престижно себе називати учнем чи послідовником Бокшая, багато хто це робить. А що таке, власне, бути його учнем?

– Це не означає, що  ми копіюємо або повторюємо манеру його письма, головне – дотримуватись основних принципів  творчості Маестро.  Пріоритетна вимога – це фаховий підхід. У нас на Закарпатті є два беззаперечні художні авторитети — це Бокшай та Ерделі, митці із різним творчими уподобаннями, з полярними образно-стильовими ідеями та художніми орієнтирами . Обох об’єднує високий  фаховий вишкіл. Наставником  Бокшая був Імре Ревес, послідовний прихильник реалістичного способу відтворення, який  у свій час навчався у творчій майстерні Міхая Мункачі. Бокшай отримав блискучу освіту в Будапештській академії мистецтв, він є власником диплому з переліком  28 імен професорів та викладачів — художників зі світовим визнанням.

Натомість, Ерделі – випускник  тієї ж академії мистецтв, був вихованцем Бейли Івані- Грюнвальда (до речі, наш музей власнить кулька  високохудожніх творів митця), який сповідував і поділяв інноваційні ідеї європейської художньої культури.  

Бокшай та Ерделі в свою чергу виховали достойну зміну. Серед талановитих послідовників творчості Бокшая, слід назнати, передовсім АКашшай, який прийшов у мистецтво Закарпаття в 1950-хрр.  Художник з незвичною творчою долею, за фахом фінансист, він продовжив реалістичну художню традицію свого наставника. Його ранні роботи за своїм картинним наповненням, стильотворчою манерою та образністю близькі до кольоропластики його знаменитого  вчителя. Це в повній  мірі стосується і творчості Гаврила Глюка, котрий став самодостатнім  митцем зі своїм власним баченням.

Постійна експозиція Йосипа Бокшая у Закарпатському обласному художньому музей ім. Йосипа Бокшая

“Чи знає Бокшая Європа? Мало знає, але ми робимо все можливе…”

– До речі, про світову відомість. На Закарпатті — Бокшай це корифей, в Україні менш відомий, але все ж — зірка в мистецтві ХХ століття. А чи знає його ім’я Європа?

– Ні, нажаль,  знає не так багато, як би хотілось. Але це має своє пояснення. Упродовж 2-ої половини минулого століття, період на який припадають  роки розквіту творчості Й.Бокшая, Радянський Союз  був досить закритою державою. Не завжди дотримувались справедливого відбору художніх творів  для участі у виставках. Наголос ставився не на художніх якостях, а на ідеологічній і політичній  ідеї.  Тому велика кількість достойних авторів – живописців, графіків, скульпторів залишалась невідомою для широкого загалу європейських поціновувавчів  мистецтва. Ситуація змінилася з часів Незалежності. Ми стали відкритими назустріч європейській культурі. Європейці відкривають для себе імена донедавна незнайомих їм українських митців. Серед них – Йосип Бокшай. Ми робимо все можливе.

– Про Бокшая говорять Йосип, Йожеф, Йозеф. Як правильно називати діда?

– Йосип Бокшай. Хоча є роботи, де він підписувався і Йосип, і Йожеф, і навіть Осип. Ми живемо в Україні, тому пишемо “Йосип Бокшай”.

– Про Бокшая майже завжди згадують разом із Ерделі. Це таке “два в одному” – хоча зовсім різні художники…

– Так, вони різні. Але те, що вони нам залишили,  це їх спільне досягнення. Це заснована ними закарпатська художня школа, яка об’єднала кращі творчі сили краю, має свою локальну, часову та стильову прикметність. 

Бокшай і Ерделі були особистостями різними за характерами та мистецькими пристрастями. Однак, це не стояло на заваді їхньої дружби.  Перший – був вірником реалістичного традиційного письма, його колега – відстоював принципи інноваційних модерністських рішень.  Така різновекторність творчих керунків є однією з яскравих прикметностей нашої образотворчої культури. Ми відкриті всім художнім напрямкам, всім національним художнім школам, це наша традиція, наша ментальність, адже Закарпаття упродовж тривалого часу було частиною Європи, і таким залишається… 

Тетяна Когутич, УЖГОРОД.