Іван Ілько
(1938)
Художник четвертого покоління, свідок світу, що щез назавжди
«Я розумів, що мушу свідчити про час.
Справа вельми драматична, адже руйнувався світ, що формувався століттями».
«Говерла», 1999 р.
Іван Ілько називає себе простим селянським хлопом. Художник народився в селі Дулово — і це місце лишило глибокий відбиток на творчості майбутнього художника. Природа, дерев’яна забудова, традиції та турботи селян стали сюжетам для полотен. Народився художник у Чехословаччині, у перший клас пішов за часів Угорщини, а згодом ще раз у перший, бо настали часи СРСР. Але зміни влади не дуже зачіпали малого Івана, його цікавило лише малювання та кіно. Згадує, що його малювання почалося з тих часів, коли молодиці в рідному селі художника просили намалювати хлопця в світлицях ружі. До речі, Іван ще за малих років навчився самотужки добувати фарби з підручних матеріалів — цибулі, глини, чорнил. Учитель школи помітив хист хлопця і відвіз його документи до училища в Ужгороді. Це змінило життя Ілька раз і назавжди: він успішно склав іспити та потрапив у світ митців, де зміг зайняти своє місце.
Ілько не боявся праці і вже на другому курсі зрозумів, що потрібно невпинно вдосконалювати техніку та розум. Його називали кращим рисувальником за всі роки училища, а Федір Манайло став наставником талановитого студента. Іван Ілько ще за навчання мусив працювати, адже батьки не мали коштів утримувати сина в достатку. Так в житті хлопця з’явився театр та перші роботи з декораціями.
Після навчання Ілько повернувся на Верховину, де разом з Антоном Шепою він здійснив велику мистецьку експедицію на 2 місяці. Саме тут, серед пейзажів Синевирської поляни та Колочави він віднайшов свої кольори та манеру.
«Петрос», 1960 р.
«Річка Уж. Село Дубриничі», 1989 р.
А далі Ілько перебрався до Тячівщини, де отримав роботу, одружився та головне — знайшов нові кольорові гармонії. Не цураючись роботи, Ілько часто брався за монументальні роботи й з повною відповідальністю ставився до виконання завдання. Він оформлював фресками та мозаїками клуби, застосовував техніку гіпсориту. А у Трускавці Ілько оформив 5 поверхів санаторію академії наук у техніці маркетрі (різновид інкрустації фігурних
тонких пластин фанери). За що навіть отримав срібну медаль на Всесоюзній виставці з монументального
мистецтва.
Згодом Ілько повернувся до Ужгорода та став головою художньої ради Художфонду. Але через чвари митця звільнили і він нарешті зміг стати «вільним художником». З того часу Ілько мав клопіт із заробітком, але мав повну свободу творчості — майже щороку відбувалися його виставки, а роботи Ілька побачила Словаччина, Берлін та Москва. А Ілько й досів працює в своїй майстерні в Ужгороді та продовжує традицію закарпатського малярства.
Бо так і є, у місцевих форель — страва майже святкова: традиційна, питомо карпатська та такий, що хочеться розтягнути цю мить смакування на віки вічні.
Щоб прожити всі кола радості та задоволення, форель мають виловити в гірському потічку. Якщо вам закортить приготувати самостійно, то зробіть три прості кроки:
Добре випатрайте рибу та промийте у воді.
Посоліть, поперчіть та додайте спецій, які вам до смаку. Але обов’язково покладіть усередину риби кілька гілочок чебрецю.
А далі можете смажити. Однак якщо мова про буджений традиційний пструг, то вам знадобиться спеціальна коптильня. Там рибу коптять кілька годин і вона набуває неповторного смаку й аромату.
За карпатською фореллю відправляйтеся до форельного господарства «Туря поляна» та «Золота форель» у Колочаві. І наловити самотужки можете, і приготувати, і готової скуштувати. А якщо вам просто до душі закарпатська кухня, то апетитну форель вам подадуть у Воєводино в ресторані «Мараморош».”