Василь Габда
(1925 — 2003)
Художник-перфекціоніст, який міг одним лише фіолетовим кольором передати всю глибину краси гір
«Є дві важливі для художника речі – самоосвіта та самозаперечення».
«Річка Уж», 1978 р.
Василь Габда навчався в Друґетовій гімназії, де з групи однокласників спонтанно розвинулося товариство майбутніх художників і друзів. Викладав малювання там Дєрдь Ендреді. Він і познайомив Габду з Адальберотом Ерделі, який став для молодого художника вчителем на все життя.
Батько Василя Габди був першорядним будівельником та прагнув дати синові вищу освіту. І Габда відправився до Будапешта, там він два роки вчився в політехнічному інституті та отримав звання архітектора. Але вже тоді він обрав своїм шляхом малярство, і хоч як батьки просили сина лишитися в Угорщині, юнак повернувся до Ужгорода.
Габда одразу визначив свої життєві орієнтири, працював художником у театрі, у виробничих майстернях Художфонду (аж до самого їх занепаду в середині 1990-х), він писав чудові портрети, але часто відмовляв замовникам, адже малювати міг лише осіб, які внутрішньо йому імпонували.
Майже 20 років він працював оформлювачем, завжди допомагав своїй «бригаді» — Лізі Кремницькій та Іштвану Севке (талановитий художник, який, на жаль, рано пішов із життя). Найбільше любив пленери, на які часто відправлявся сам. Вибирався у далекі села, де міг лишитися ночувати в місцевих та затоваришувати з ними на все життя.
«Ужгородський замок», 1970 р.
«Церква в Ясінях», 1968 р.
Йому пропонували переїхати в Угорщину, Чехо-Словаччину і навіть Канаду. Але Габда лишався вірним рідній землі: «Я не зможу бути художником без своєї вітчизни, без Закарпаття».
Він брав участь в усіх республіканських виставках, але першу персональну провів майже в 60 років. Потім були виставки в Словаччині, але найбільшим визнанням для Габди стала обласна премія імені Бокшая і Ерделі (1995 року), яка нагадала про вчителів (хоча художник вже мав звання і народного, і заслуженого).
Три факти про
Василя Габду:
1. Улюбленим кольором Габди був фіолетовий, він надавав його картинам глибину, а разом із золотим випромінював рівномірне загадкове світло.
2. Габда міг перемальовувати пейзажі по 7-10 разів. А інколи просто приходив на місце та сидів упродовж 3-х годин, щоб споглядати та шукати ідеального ракурсу. І лише на наступний день починав малювати. Товариш Контратович жартував, що можна прийти, побачити залишки фіолетової фарби на камені і зрозуміти, що тут малював Габда, а отже — місце для пейзажу ідеальне.
3. У будинку Габди був культ книжок: він скуповував усі видання, що стосувалися мистецтва, передплачував радянські й закордонні мистецькі журнали.
«Березень у с.Ясіня», 1958 р.
Готували бульйон з лапшою, виймали м’ясо та викладали окремо. До нього подавали соус або з порічок, або з яблук. Потім обов’язково виставляли голубці або фарширований перець, а потім — смажених курчат в сухарях з картоплею та грибами. Були ще фрукти з компоту, який варили обов’язково з паличкою кориці. Цей компот пахнув теплом та затишком. А на десерт виставляли печені смаколики.
Дружина ж Василя Габди, яка сама народилася в Москві, повністю опанувала угорську. І навіть обійшла в цьому всю родину. Бо так сталося, що батько художника мав свою бригаду робітників у греко-католицькому соборі і там були кухарки. І Галина Тіщенко, муза та дружина Василя, потоваришувала з цими берегинями кухні. Вони часто казали: «Галочка, приходь подивися, як я буду готувати». Тож усі секрети угорської кухні Габди почерпнули від найкращих шеф-кухарок того часу.
Смачна їжа була культом, уся родина їла разом і повільно. А сам художник любив курити та заїдати солоденьким. У родині навіть був свій закон: можна бути, де завгодно, але якщо ти в місті і не прийшов в неділю до 12-ї на обід, ти спаскудив сімейну традицію. А голова родини — Василь Габда — міг спопелити тебе поглядом за подібну провину.
Якщо ви хочете відчути себе на недільній трапезі художників та скуштувати справжньої угорської кухні, завітайте до … (можна вліпити рекламку) 🙂 “