Йосип Бокшай
(1891 — 1975)
Засновник Ужгородської публічної школи малюнку.
«Наш край дає багато матеріалу для художнього опрацювання: його горам, долинам і людям не дорівняється жоден інший куточок на світі».
«Скалка», 1946 р.
Знайомтеся — це Йосип Бокшай.
Він народився в родині священника та чудово розумів, хто створив цей світ. Бокшай закінчив Мукачівську гімназію та відправився до Будапештського королівського інституту. Став учнем відомого угорського майстра Ревеса Імре. А вдосконалювати свою художню техніку відправився до Італії. Там його зачарували роботи художників Відродження. Але рідна земля міцно тримала художника. Він викладав на Закарпатті, розписував собори та став одним із засновників художньої школи на Закарпатті.
Три факти про Йосипа Бокшая:
1. Його часто асоціюють з Ерделі, як неподільне ціле. Адже вони разом вступили та закінчили навчання в Будапешті та мріяли створити академію на Закарпатті. Вони були великим друзями та однодумцями, вели публічну школу малювання, але лишалися художниками з різними характерами. Бокшай був вірним послідовником реалістичного письма, у житті — спокійний, серйозний. А Ерделі завжди був у пошуку та любив експериментувати.
«Хустський замок», 1942 р.
«Мукачівський замок», 1940 р.
2. Бокшай після Першої світової війни потрапив у російський полон та пройшов жахи війни. Але його релігійне виховання мало надзвичайний вплив на віру у милосердя та добро. Художник міг встати на коліна та молитися на уроці, коли викладав учням живопис. Та навіть за часів радянської влади продовжував ходити до служби та сідати на першу лаву, не соромлячись своїх переконань та віри.
3. Він міг заговорити жар — онук Бокшая згадував, що діда завжди кликали, коли вони маленькими хворіли. Він міг сидіти годинами й розповідати казки, поки жар в онуків не спадав.
Але менше слів — більше живопису, нехай далі про Бокшая розкажуть його картини.
«Верховина», 1948 р.
Як знайти справжню бриндзю?
▪ Її виготовляють з молока овець локальних порід
▪ У певних гірських районах Закарпатської, Івано-Франківської та Чернівецької областей
▪ Ці вівці мають випасатися протягом 120 днів літнього періоду на висоті не нижче 700 метрів над рівнем моря
▪ Сир роблять полонинські вівчарі у своїй традиційній манері. Як це? Розповідаємо.
Гуцули вміли ґаздувати в горах. Найбільшим своїм скарбом вони вважали овець.
Щовесни отари збирали та виганяли на високі полонини. І щоденним ритуалом для вівчарів було приготування сиру та вурди зі свіжого овечого молока.
Як це було? До молока додавали кляг — сичужний фермент. Від цього молоко звурджувалося (ставало густішим), а з сирної маси формували будз — голівку сиру, яку лишали дозрівати. Цей сир потім віддавали ґаздам, від того, скільки овець було в гуцула, залежала його частка в «сироробній» справі.
Сир їли свіжим, а щоб він довше зберігався, його переробляли на бриндзю. Як саме? Перетирали дрібно з сіллю та наповнювали ним дерев‘яні діжки-бербениці. Так сир міг зберігатися роками. А бриндзю додавали та й додають зараз до традиційних гуцульських страв.
Йосип Бокшай, той що разом із Адальбертом Ерделі, став у джерел Закарпатської художньої школи, походив із села Кобилецька Поляна. Його вперше згадують ще 1672 року — тоді назва звучала як Кабола Поляна.
Це село у глибокій долині річки Шопурка, яка бере початок зі схилів Свидовця. З усіх боків Кобилецьку поляну оточили гори, які вкрили букові ліси. Село заснували гуцули, які вміли ґаздувати в горах. Вони випасали своїх овець на полонинах Свидовця. І кошари з кобилецькими отарами стояли під горами Унгаряска та Геришаска. Не дивно, що тут була одна з кращих бриндзь і Бокшай обожнював нею смакувати.
“