ОРНАМЕНТ: Андрій Коцка
Колекціонер Юрій Небесник про Андрія Коцку:
“Верховинці називали художника “Білим дяком”
Лікар з Ужгорода Юрій Небесник має найбільшу приватну колекцію картин Андрія Коцки — у ній зокрема зберігається єдиний автопортет художника (відомо, що Коцка не любив їх писати). На цій невеликій картині знаменитий художник дуже схожий з Юрієм Небесником, обоє блондини зі світлими очима. Недарма колись митець представляв Небесника колегам, найзірковішим художникам ХХ століття, своїм племінником. Завдяки класику Небесник, тоді ще студент-медик Ужгородського університету, зміг зібрати свою колекцію живопису, яка вважається нині однією із найкращих в країні. “Я і досі хочу порадитися із Коцкою, коли купую нову роботу — варто чи ні,” – каже він.
Юрій Небесник дуже тісно спілкувався зі старим художником за його життя, хоча познайомилися вже тоді, коли Андрію Коцці було 67 років. Небесник каже, що не знав більшого естета за Коцку, а ще більше — людини з таким тонким відчуттям краси і таким життєствердним гумором! А надихався цією красою художник у гірській глибинці, зокрема, у селі Тихий на Березнянщині.
Цієї осені на Закарпатті у рамках проєкту “Орнамент” розпочнеться маркування першого з 4-х виявлених в регіоні осередків пейзажного живопису закарпатського малярського феномену. Проєкт масштабують на території Ставненської тергромади, що є місцем ужанської концентрації Шляху закарпатського живопису. На території громади у 2020 році було досліджено 35 місць малювання 4-х поколінь художників, які створили більш як 50 пейзажних картин, — серед них, зокрема, й Андрій Коцка. Тут народилася центральна тема його творчості — портрет верховинки. У 1956 році художник створює «Верховинку», яка примусила говорити про її автора найавторитетніші мистецькі кола. Згодом Коцка написав іще сотні “верховинок”, утім, з-поміж них, каже Небесник, ви не знайдете двох однакових, кожен портрет — унікальний.
У ексклюзивних спогадах про класика Закарпатської школи живопису Юрій Небесник розповів про те, чому Коцка так любив малювати верховинок, чому вважає, що художник недооцінений в сучасній Україні і чому так важливо родичам знаменитих живописців співпрацювати із державою після смерті митців.
Лікар з Ужгорода Юрій Небесник
“Я знайшов його адресу у довіднику і просто прийшов до нього додому”
– Пане Юрію, чи можете пригадати, як ви познайомилися із Андрієм Коцкою? Читала історію про те, що ви тоді тільки-тільки почали колекціонувати картини і прийшли до Коцки додому купити якусь із робіт. А чому саме до нього пішли?
– Я тоді справді лише починав колекціонувати, був студентом 2-курсу медфаку Ужгородського університету. То була осінь 79-го, 42 роки тому. Якось купив в магазині “Дружба” книгу “Закарпатські художники”, видану в Дрездені, дуже гарне видання. Я із жодним художником доти не був знайомий, на виставках також особливо не бував, але тоді просто почав гортати ту книгу, і мені дуже сподобався Коцка, Глюк, Кашшай, наші класики. Бокшай і Манайло уже померли на той час, а Коцка, я знав, живе і працює у місті.
– А чим саме приглянувся саме Андрій Коцка?
– Неповторна манера, кольористика — я таких кольорів у жодного іншого художника закарпатського не зустрічав! І я вирішив із ним познайомитися. Знайшов довідник Спілки художників України з адресами митців, вичитав, що Коцка живе на Вінничній, 20 і просто пішов туди до нього додому, подзвонив у дзвоник на воротах. За кілька хвилин вийшов дядько — дуже симпатичний, у сірих вельветових штанях, спитав мене, мов, що хочеш? Я представився, мов, так і так, студент, медик, хочу колекціонувати живопис, хотів би з вами познайомитися та й купив би у вас щось, як ви не проти. Він мене привітно зустрів, провів у майстерню — але, звісно, зрозумів, що я повний дилетант у цьому. Мені сподобалася одна робота у майстерні. У Коцки була дуже гарна кахельна піч, над нею висіла багатофігуральна композиція, готова, підписана — шикарна картина. Кажу, я би ось цю хотів у вас купити. “Та нащо вона тобі, – сказав, – ти ж бачиш, вона не закінчена, тут у людей навіть вух немає.” Я подивився уважніше, справді, кілька героїв на ній були без вух. Я тоді повважав, що це має значення, хоча потім роздивився на його картинах, що там багато хто був без вух. (Сміється). Словом, так я тоді нічого не купив, а він зрозумів, що я профан. Але він мене запросив іще раз до майстерні наступного тижня. А потім знову. І ще, і ще…
– Між вами зав’язалася дружба…
– Так. Першу роботу я купив від Коцки аж через півроку — невеличку “Верховинку”, 50-40 см. Він дуже важко розлучався із роботами. Але в процесі того мого ходіння до нього в майстерню зав’язалася дружба. Справа у тому, що він жив із братом та сестрою, котрі, як і він не мали сім’ї.
– Такі собі три холостяки?
– Два холостяки і холостячка. Але Андрій Коцка на той час був уже у літах, йому на той час було вже 67 років, старий художник мав купу болячок, а тут нагодився я — студент-медик. Іще він мав машину, але не вмів їздити (якось невдало спустився вниз по Вінницькій і врізався в дерево, після того більше за кермо не сідав ніколи). Але разом із тим, йому часто треба було кудись під’їхати — за фарбами, рамами, підрамниками, потім за грибами, на етюди — то часто просив побути йому за водія. Так я став для нього і товаришем, і водієм, і медбратом, і лікарем. Ну а головне: він став моїм консультантом як колекціонера живопису, радив, кого і що саме купувати в колекцію. Він був членом правління Спілки художників СРСР, на Закарпатті тільки він і Павло Балла входили туди, і Коцка знав усіх радянських класиків тогочасних — і Санкт-Петербурзьких, московських, і художників із прибалтійських країн, азербайджанських, митців із Грузії, Вірменії. Він із усіма був на “ти”.
“Він усім казав, що я його племінник, ми дійсно були трохи схожі, обидва блондини”
– На що Андрій Коцка звертав вашу увагу як колекціонера? У кожного же свій смак — тим більше щодо живопису.
– На професійність, передусім. Він не любив реалізм, тим більше — соцреалізм. Наскільки тоді було можливо, радив придбавати сучасне мистецтво, модерн. Центрами такого мистецтва у Союзі на той час була Прибалтика та Грузія, Вірменія, Азербайджан. Тоді іще не було мобілок, і Коцка телефонував у Москву, до, наприклад, такого собі Ніколая Андронова (російський художник, засновник напрямку “суворий стиль”). Він мене всюди представляв своїм племінником — хоча ми не були родичі, але мали певну схожість: він блондин, і я блондин. Отож, Коцка телефонував Андронову і казав, мовляв, мій племінник є великим шанувальником вашого мистецтва, чи не могли би ви з ним зустрітися, поговорити, може щось йому продати.
Я цим років 5-6 користувався і їздив по дуже великих іменах — їхні роботи зараз десятками у Третяковській галереї зберігаються і у Державному музеї російського мистецтва у Санкт-Перербурзі, той же Андронов, Моїсеєнко, Мельников. Ми спілкувалися, я купував роботи, ніхто мені захмарних сум не називав – я ж був племінником Коцки, “своїм”, хтось навіть дарував роботи.
В ті ж роки Коцка мене познайомив із колегинею, великою шанувальницею та пропагандисткою Закарпатської школи живопису за межами Закарпаття Тетяною Яблонською. Він телефонував до неї разів з десять, але очевидно, мав неправильний номер і зрештою написав записку, я з нею і пішов до Яблонської. Вона прекрасно мене прийняла. У неї в майстерні на центральному місці висіла велика робота Андрія Коцки, колись у 50 роках вона хотіла у нього купити картину, але він сказав, що продати не може — і подарував, видно, що ця робота у неї була у почестях, бо висіла на видному місці. Я купив тоді у неї дві роботи, поніс їх до Коцки – показати, чи добре вибрав. Він похвалив мій вибір, а потім спитав, мов, скільки взяла від тебе Яблрнська? Кажу, по 200 карбованців. “І-і-і, дорого, – каже, – так я ж їй подарував роботу, а вона від мого племінника взяла по 200 рублів за картину!”
“У Коцки була грандіозна бібліотека”
– Словом, це наше спілкування перетворилося на дружбу. Не було такого дня, аби я в нього не бував. Коцка мав гіпертонічну хворобу — я йшов до нього чи в обідню перерву (уже працював у дитячій лікарні на той час) чи після роботи забігав, міряв тиск, контролював прийом ліків, крапельниці ставив.
– Таке ставлення до вас було десь, як до сина, якого не було? Тобто, “племінника” він недарма вигадав?
– Певною мірою, так. А мені крім усього було дуже цікаво у нього бувати, спостерігати за ним. Це була людина унікального виховання, манер і стилю. Зазвичай, коли Коцка дзвонив і казав, зайди, він не був готовий до зустрічі. Коли я приходив, він на 40 хвилин йшов чепуритися: мився, брився, переодягався, обов’язкового бризкав щоки одеколоном “Тройний” (у мене в шкафчику на роботі дотепер стоїть один із невикористаних його флаконів, уже й вивітрився, напевно). Проте мені в цей час ніколи не було нудно, у нього в майстерні все було у картинах, він мав величезну бібліотеку! То ж я за той час встигав почитати про художників, погортати альбоми.
– Потім, я так розумію, ви від нього вже роботи не купували?
– Купував! Так, це не була ціна, як для всіх, і він багато чого дарував. Але була одна робота, яка знакова для нашої сім’ї. Це була “Дві гуцулки” 82-го року з виставки у Фонд миру. Коцка представив її на виставку за досить високої ціни – 440 карбованців. Я зайшов до нього, він питає, мов, як тобі виставка, кажу, прекрасна ваша робота, лише дуже дорога, я її не потягну. Ну дивись, каже, якщо її ніхто не купить до кінця виставки, я тобі її продам за півціни. Ніхто її звичайно, з виставки не купив — це були дуже великі гроші. Виставка закінчилася, він дзвонить і каже, можеш забирати. Але я й 220 не мав: моя зарплата складала 90 карбованців. Ми тоді з дружиною пішли до ювеліра, вона мала перстень із рубіном, здали ми той перстень і ще я дозичив від старшого брата, так придбав ту роботу Коцки.
Автопортет Андрія Коцки
“Є всього один автопортет Коцки, і він у мене в колекції”
– Виходить, що у вас наразі найбільша колекція його робіт?
– Що стосується приватних збірок — то так. А найбільші колекції робіт Коцки — це його меморіальний музей та музей Бокшая. Є іще певна кількість робіт у приватних збірках.
– Його роботи пораховані, відомо, скільки всього є Коцкових картин?
– Точної цифри нема, мова йде про 2-3 тисячі робіт.
– Розкажіть про знакові роботи Коцки із вашої колекції.
– Це, наприклад, єдиний автопортрет — він у мене. Коцка, чомусь, не любив себе малювати і за всі роки зробив тільки один автопортрет. Така от була особливість його як художника.
На цьому автопортреті він молодий, блондин. До речі, у селі Тихий, куди Коцку направили вчителювати після закінчення семінарії, місцеві його називали “Білий дяк” – саме через зовнішність.
“Я не знаю іншого художника з таким відчуттям стилю”
– Пане Юрію, чим саме вам імпонував Коцка?
– Він дуже багато мені дав як колекціонеру — він помер у 87-му році, його 34 роки уже нема, але мені дотепер хочеться спитати якоїсь його поради, коли купую чи збираюся купити ту чи іншу річ. Але крім мистецтва він мені у житті стільки хороших порад дав! Він був надзвичайно ерудованою, начитаною, вихованою людиною. Я теж не виріс десь в забитому селі, мої батьки були педагоги, але саме він першим мені сказав, що на піджаку треба застібати лише верхній ґудзик. Іще я не знаю жодного художника, хто б так вишукано одягався, як Коцка! Костюми він носив виключно із шотландської вовни, шив їх на замовлення, якщо купував взуття — то це мала бути тільки німецька “Саламандра”. Ми на його машині об’їздили усі взуттєві магазини Закарпаття, він знав, де новий завіз і їхав за обновками. Шкарпетки до штанів мали бути обов’язково без резинок. Не носив ніколи фабричних костюмів — він казав, що піджак має бути із іншого комплексу одягу, причому, темнішим за штани, бо це більш елегантно.
Якось Коцка мені замовив джинси — попросив, аби я привіз йому сірі, як він сказав, “мишиного кольору” штани. Я купив йому ті джинси. Він тішився надзвичайно! На старих фото на відкриттях виставок він завжди виглядав найкраще! Багатьом було далеко до нього, навіть академікам чи головам національних спілок художників.
– Це було природне таке відчуття стилю? Чи звідки воно в нього було?
– Не знаю, бо батько його був кучером, мама — домогосподаркою. Думаю, що скоріше за все, вплив мала учительська семінарія, оточення художників, безпосередньо Ерделі, ну а потім Італія, де він вчився. Ну і в 20-30 роках ХХ століття не обов’язково треба було мати походження, аби мати манери. Відчуття стилю було притаманне усім тогочасним інтелігентам.
Ну і ще одне: я не зустрічав більше жодної людини із таким почуттям гумору, яке мав Коцка. Він постійно жартував! Якось я прийшов до нього, подзвонив у двері. Виходить Коцка з дому, починає спускатися вниз по сходах і десь на десятій сходинці раптом згинається в попереку і далі йде напівприсядкою, на зігнутих колінах. Так він зійшов до мене аж вниз. Я стурбовано питаю, мов, Андрій Андрійович, щось сталося? А він лукаво підморгує, каже, дивись, там Ільницький вийшов з хати (це перший секретар обкому партії, жив по-сусідству з Коцкою) і дивиться на мене, то я помітив його і хворим прикинувся — най ся чоловік порадує.
“Є сотні відомих верховинок Коцки, але не знайдете двох однакових!”
– Цікаво, що при такому смаку та стилю Коцки його фокусом у творчості було життя, одяг та побут верховинців. Такі собі два полярні світи — якщо на перший погляд, бо насправді у народній ноші як ніде добре виявляються смаки, вироблені століттями. Як думаєте, чим саме художника вабило життя горян?
– У першу чергу тим, що він там сформувався як особистість — коли Коцка закінчив учительську семінарію, в 22 роки його направили у Тихий на Березнянщину вчителювати. Там треба було організувати школу, навчання для перших класів (він розповідав, що як прийшов, у школі був курник, у приміщенні не можна було кроку ступити через послід, то він їздив в Ужгород за негашеним вапном, аби там добре все прибрати і вибілити) — він так полюбив Тихий, так вивчив життя тих верховинців, що далі себе без цього не уявляв. До кінця життя Ужанська долина, Турянська долина, природа та життя місцевих людей (він вчителював й у Сімерках (це Перечинщина зараз) — це були його улюблені теми.
У мене є його спогади — про те, як він уперше приїхав у Тихий. Це була осінь. Уявіть: дощ, болото, бруд, сірий пейзаж за вікном… Депресивне видовище, яке не наштовхує на якісь світлі думки. І якось в один ранок, згадує Коцка, випав перший сніг. Раз — і все село біле. Це була неділя, тому незабаром на вулиці вийшли до церкви парадно вбрані люди. Він пише, що це було відчуття, ніби він опинився десь незрозуміло де! Космос! Стільки краси навколо! От як він почав малювати зимою в Тихому — так до кінця життя і їздив на Верховину.
Він добре розумів смаки верховинців. У мене в колекції є Коцкові роботи із верховинських сіл. Він досконало знав строї — зараз це усе дуже часто плутають, більшості, хто побіжно знайомий із побутом верховинців, здається, що одяг верховинки з Ужанської долини від верховинки з Міжгірщини мало чим відрізняється. Але це різні строї, різна вишивка, різні кольори. Коцка усе це досконало знав, він це досліджував, мав вдома невелику колекцію народних строїв, які йому подарували. Напевно, серед закарпатських художників Коцка та Манайло найкраще знали життя та побут верховинців.
– Чи вам траплялося їздити із ним на етюди?
– О, безліч разів! Найчастіше їздили в Турянську долину — брали бутерброди, кошики на гриби, їхали у села між Турицею, на Лумшори. В якийсь момент він завжди розкладував етюдник і малював. Дорогою назад пригадував картини з минувшини, от у Перечині завжди згадував про великий базар на полі, куди з усієї Ужанської й Турянської долини щонеділі з’їжджалися люди. Він багато там малював, його відома робота “З базару” знаходиться в Третяковській галереї, там загалом зберігається 9 робіт Коцки.
– Як по-вашому, звідки у Коцки оця любов до верховинок? У нього неймовірна кількість портретів жіноцтва, це його фішка — сказали би сучасники. От як у Рафаеля є Мадонни, так у Коцки — верховинки.
– Уся закарпатська художня школа любила малювати верховинок! Але, дійсно, у Коцки жіночих портретів особливо багато! Це для нього була центральна тема у творчості. Я думаю, що великий вплив щодо саме цієї особливості творчості Коцки мала Італія — ваша аналогія з Рафаелем тому тут доречна. Саме через цих своїх верховинок Коцка увійшов в історію мистецтва як автор, співець узагальненого образу закарпатської жінки. У жодного закарпатського художника в творчості не прослідковується ця послідовність та відданість образу закарпатської жінки! А у Коцки це є — із перших учнівських робіт до картин останніх років життя. Він став Коцкою через те, що опоетизував образ жінки — верховинки, гуцулки. Це збірний образ, який щоразу у нього вдавався новим. Є сотні “Верховинок”, написаних Коцкою в різні роки. Але з-поміж них ви не знайдете двох схожих. У кожної свій характер, своє кольорове рішення. У мене є кілька улюблених. Наприклад, “Гуцульська дівчина” написана в 1940 році. Вона вийшла на обкладинці першого альбому Коцки, який ми зробили і видали у 2002-му році.
“Ми з колегою до останнього реанімували його, а потім просто дали спокійно відійти”
– Ви були з художником в той момент, коли він відійшов…
– В останні роки він страждав на серцеву недостатність. Уперше серйозно прихопило в Будапешті — Коцка поїхав туди на виставку радянських художників. Виставку саботували, на неї ніхто не прийшов через відомі політичні події в Угорщині. Він настільки був вражений, що у нього просто там в Будапешті стався інфаркт. Потім уже він тут в Ужгороді Коцка лікувався, майже постійно був у лікарні, я бував у нього щодня. У нього розвинулася серцева недостатність, його то клали в лікарню, то виписували. Я доглядав його вдома — ставив крапельниці, знімав набряки на ногах. Коли він потрапляв вчергове в кардіореанімацію в лікарню, не було спокою. Я тоді вже був заввіділенням дитячої реанімації, мав нічні чергування. Якось прийшов додому вечеряти і якось так мені недобре коло серця, думаю, йду я до Коцки в лікарню, провідаю. То було вже по 21 годині, десята вечора доходила. Я заходжу у відділення, а назустріч біжить Сабінін (кардіолог), каже йди зі мною, твій Коцка помирає. Ми почали робити йому реанімацію — він масаж серця, а я пробував заінтубувати трубку в горло. Це тривало десь 20 хвилин, ми бачили, що наші дії не дають результату. Тому вирішили, що не будемо мучити і дамо йому спокійно відійти. Я бачив, як він помер там у лікарні. Так вийшло, що був біля нього в останні хвилини. Тому дуже здивувався, коли якось у меморіальному музеї почув історію про годинник, який “містично зупинився” в час його смерті о 5.30 ранку. Може це історія для туристів і воно працює — не знаю… Але помер художник пізно увечері.
“Андрій Коцка недооцінений у сучасній Україні”
– Який вам доводилося чути найкращий відгук про Коцку?
– Багато різних відгуків про нього чув. І про його геніальність та відчуття кольору, і про те, що він художник, який ціле життя “штампував своїх верховинок”. Але найкращий відгук про Коцку він мені про себе переповів сам. Якось, розказував Андрій Коцка, він пішов в ресторан після якогось із пленумів спілки художників у Москві. Набрав собі їжу і став шукати столик, вільного не було, бо якраз обідня перерва і все зайнято — то він підсів біля двох чоловіків. Почали їсти, розговорилися, сусіди спитали його, звідки приїхав, Коцка каже, мовляв, із Ужгорода. “О, то ви з Ужгорода? Там є чудовий художник Андрій Коцка! Чи знаєте такого?” – то спитав дуже відомий художник з Азербайджану Гурул Нарімамбеков. “Йой, – сказав Коцка, – та тото я!”
Тобто, Андрій Коцка був дуже відомий за життя, навіть те, що із цілого Союзу саме його вибрали представляти країну рад на найбільшому форумі мистецтва у Венеції, його персональні виставки в Москві, роботи, що зберігаються у Третьяковській галереї…
Коли Закарпаття приєднали до Української РСР в Ужгород приїхала тогочасна голова Спілки художників Єкатерина Белашова. Коли вона побачила роботи в майстернях, вона сказала, “це обов’язково має бути представлено у Москві”, і тоді в 1956 році в Москві організували персональну виставка трьох закарпатських художників — Ерделі, Манайло, Коцка. На її думку, саме вони були найсильнішим на Закарпатті.
– На вашу думку: чи достатньо відоме ім’я Коцки зараз, у сучасній Україні? Здається, його ім’я могло би звучати набагато частіше…
– Так, Андрій Коцка недооцінений в сучасній Україні. Його цінують добре знають тут на Закарпатті, колекціонери — також, бо на аукціонах в Києві за Коцку великі гроші дають (неофіційно його роботи продавалися по 40-42 тисячі доларів до кризи у 2008 році, в час, коли ціни на мистецтво були найвищі). Але це іще не його максимум! Звісно, якби Коцка жив у Києві — він би інакше звучав. Бо периферія — це периферія все таки. Але якби він жив у Києві — він би не був Коцкою. Тому мені здається, що йому таки пощастило з Ужгородом.
І тут треба відзначити один дуже важливий момент. От дивіться, в Ужгороді нема музею Ерделі, нема окремого музею Бокшая. А музей Коцки — є. Тут треба віддати належне родині, яка віддала родинний будинок та роботи художника, весь його архів та особисті речі державі.
Так само вчинили Манайли. У випадку із Коцкою це рішення прийняла його сестра — він не заповідав відписати свій будинок державі. Але його сестра, літня на той вже час жінка, зрозуміла, що це буде найкраще рішення, вона вибрала собі 50 картин, а решту — там тисячі робіт — подарувала державі. Тому тепер в Ужгороді є музей Коцки. І це дуже добре.
Тетяна Когутич, спеціально для проєкту “Орнамент”.
Слідкуйте за новинами проєкту в соціальних мережах:
Instagram: https://www.instagram.com/carpathians.artroad/
Facebook: https://www.facebook.com/artroad.digital
Проєкт “Шлях закарпатського живопису:орнамент” реалізується Ставненською ОТГ з ГО “Культурна платформа Закарпаття” за підтримки Українського культурного фонду в рамках програми “Культура.Туризм.Регіони”. Позиція Українського культурного фонду може не співпадати з думкою авторів проєкту.
