Спогади з пакету: Іван Небесник про історію однієї книги
Шлях закарпатського живопису – матеріали про барви закарпатських мрій.
Художник Адальберт Ерделі залишив по собі не лише полотна. Він заснував першу художню школу на Закарпатті, сформував ціле покоління митців та суспільних діячів, які буквально писали історію краю. Ерделі, як виявилося, був не лише талановитим художником, а ще письменником та філософом.
Адельберто Ерделі. З архіву Небесника І.
Це стало відомо завдяки книжці 2012 року «Адальберт Ерделі. IMEN. Літературні твори. Щоденники. Думки». Сюди увійшли спогади самого художника про його перебування у Франції та Німеччині, романи «Дімон» та «IMEN» і листи з щоденника митця, де він розмірковує про природу людини, художника та його призначення.
Обкладинка книги «Адальберт Ерделі. IMEN. Літературні твори. Щоденники. Думки». З архіву Небесника І.
“Для Ерделі, який об’їздив багато країн, завжди був у пошуках, слово «ІМЕН» стало кращим поняттям людини (І – початкова літера слова Isten (угорською – Бог); М – зі слова «мистецтво» (müvészet); Е – з «любов» (szeretet); Н – зі слова «безкінечність» (végtelen). Ерделі створив його, щоб виразити душу того, хто згорає на цій землі у любові й мистецтві.”
Книга стала подією, адже доти ніхто не знав про літературну спадщину Ерделі. Та й про саме життя художника фактів було замало. Тому передмова, деталі біографії та матеріали, які упорядкував та видав Іван Небесник, стали подією. Іван Небесник (І.Н.)— український педагог, професор кафедри культури та соціально-гуманітарних дисциплін Закарпатської Академії мистецтв, Заслужений працівник освіти України.
Іван Іванович поєднав в собі хист педагога, живописця (є членом Національної спілки художників з 2003 року), науковця. Він виявився людиною азартною і спільно з мистецтвознавцем Михайлом Сирохманом провів справжнє розслідування! Результатом цього процесу стали виявлені невідомі доти документи та твори Адальберта Ерделі.
Розмова з Іваном Небесником про те, що з цього вийшло та як йому вдалося «відродити» академію мистецтв засновану Адальбертом Ерделі.
Небесник Іван Іванович – український педагог, професор кафедри культури та соціально-гуманітарних дисциплін “Закарпатської Академії мистецтв”, Заслужений працівник освіти України
Як почалася ваша історія з Адальбертом Ерделі?
Я мав захистити дисертацію. А щоб це зробити, бажано було мати свою книжку. Тому я вирішив таку видати. Папір дістав від німців з Мюнхена, які тоді працювали в типографії і привезли рулон паперу вантажною машиною. Так з’явилося на чому надрукувати мою дисертацію – «Художня освіта на Закарпатті в ХХ столітті». Я помістив туди все, що знав про Адальберта Ерделі та Йосипа Бокшая. Головним чином те, як вони створили художнє училище на замкових сходах і почали працювати там.
Особиста справа А. Ерделі. З архіву Небесника І.
Де ви шукали матеріал?
По-перше, я був директором училища. І підняв усі особові справи викладачів. Але в тих справах не багато, що є. Такого матеріалу не достатньо для дисертації. Там якісь письмові вступні іспити, заяви, малюнки, «особисті листки» для кагебешників. Але особову справу Ерделі я не знайшов, лише його суто радянську автобіографію.
Від Цельтнера та Островського (Володимир та Григорій — мистецтвознавців, прим. ред.) щось почерпнув, усе це докупи звів. Але того все одно було не достатньо, щоб сказати «ми все вже знаємо про Ерделі».
Як згодом вам вдалося видати цілу книгу про Ерделі?
Під час пошуків я познайомився з дружиною художника — Магдалиною Іванівною. Так званою, Магдою, що була йому натурницею.
Ми з Іваном Сирохманом (мистецтвознавець, художник, дослідник українських дерев’яних церков, автор монографії «Шлях Закарпатського живопису» — прим.ред.) ходили до неї та випитували. Вона розповідала нам різні історії, хоч і не мала великих освіт та говорила, як хотіла, українсько-мадярською мовою. У неї було повно котів, ми носили їй гостинці, корм для котів та слухали казки про Ерделі. Як він подорожував, як його переслідували за буржуазність.
Якщо ми довго не йшли в гості, то пані Магда нам дзвонила і сварила: чого так довго не приходите? Десь на наш сьомий рік дружби Магда одного разу пішла в сарай і вийшла з двома пакетами зі словами: “Я втрачаю зір, не бачу, що там, віддам вам — у надійні руки”.
Ми не розуміли спочатку, що це? Виявилося, що Ерделі сам посортував усі матеріали про себе: про відрядження, лікарняні, пересування по роботі. Але найбільша “бомба” — його рукописні повісті та романи, які він писав у Німеччині: «Дімон», «ІMEN». Усе це було угорською мовою
З архіву Небесника І.
Як ви зробили переклад цих творів?
Я показав дещо Павлові Карловичу Баллі, він був директором училища після Ерделі, його учнем. Балла сам був угорцем, а свого часу здобував освіту у Львові та досконало вивчив українську літературну мову. Коли я дав йому цю рукописну книжечку, він до півночі її прочитав, а до ранку переклав українською. І каже: “А можна мені ще щось таке почитати?” Так ми перекладали це порціями. Звісно, переклад був технічним, не готовим до друку. Але в нас тоді виникла думка з Сирохманом: «Видаймо то все, відредагуємо, проілюструємо і буде пам’ять про Ерделі ще і як про письменника».
Чому він писав по-угорськи?
Бо вся його офіційна освіта була угорською: школа в Паланку, Мукачівська гімназія, Будапешт. Ерделі говорив українською, але літературно писав угорською.
Як вдалося знайти кошти на видання?
Якщо ти пишеш книжку про художника, мають бути кольорові ілюстрації. Я не міг осоромитися та видати сіру брошурку. Знайти кошти на гідний друк було складно. Ніхто не поспішав допомагати нам у 2012 році. Частково ми отримали підтримку від училища та від відділу культури обласної державної адміністрації. Але цього не вистачало. Я шукав коштів, їздив до Києва. Але потім мені порадили поговорити з Балогою Віктором Івановичем (український політик і державний діяч з Закарпаття — прим. ред.). Я розповів йому, що маю цікавий матеріал для книжки про Ерделі. І так ми отримали мецената.
Як Ви обирали видавництво?
Михайло Сирохман порадив мені видавця у Львові, який видавав його книгу про церкви Закарпаття. Це був Зиновій Матчак. На той час він уже не мав постійних замовлень на подібну літературу. Хіба буде він чекати поки Сирохман чи Небесник чергову книжку напишуть? Тому Матчак знайшов собі прибуткову нішу: друкувати медичні статті. Але нам у виданні не відмовив. Так і з’явилися в нас на книжці літери «МС» — «медицина світу».
Де зараз можна знайти цю книгу?
На жаль, це рідкісне видання. Адже ми надрукували замало екземплярів. Ніхто не очікував, що книга розійдеться так блискавично. Ми стояли перед вибором: надрукувати 1000 чи 2000 екземплярів. Питання було в коштах і на той час це були для мене астрономічні суми. Ризикувати видавець та меценат не хотіли. Бо спрогнозувати успіх неможливо.
Але успіх стався. Ще більше матеріалу про Ерделі не знайдете в жодному світовому виданні. Не тому, що я зарозумівся, а тому що — де ще? Усі матеріали Магда віддала саме нам.
Ми навіть видали книгу угорською мовою, але на сьогодні жоден угорець не звертався до мене стосовно матеріалів. Їх не цікавить ця спадщина. Так і лежать ці книжки у мене у підвалі. Дивно, бо для наших студентів це має величезну цінність. Нам не важливо, хто був Ерделі за національністю — угорець чи філіппінець — головне, що він писав на і про Закарпаття.
А. Ерделі на ужгородській набережній. З архіву Небесника І.
Що у першу чергу варто знати про Ерделі, на вашу думку?
Те, що він був неординарною людиною. Він був хлопцем з багатодітної родини Підкарпатської Русі і розумів, що необхідно отримати хорошу освіту, аби отримати шанс на гідне життя. В Австро-Угорщині та Чехословаччині, якщо ти закінчив університет, отримував гарантію на це життя. Тоді людей з вищою освітою було мало. Ерделі і Бокшай не могли отримати вищу художню освіту в Україні, найближчий освітній заклад був у Будапешті.
Як правило, звідти вже ніхто додому не повертався, бо тут просто не було роботи. А вони двоє повернулися на Закарпаття з мрією навчити інших.
З архіву Сирохмана М.
Чи зараз продовжують досліджувати життя та спадок Ерделі?
Небагато, але наприклад, у нас є «Ерделівські читання» — це конференція, яку я заснував 2008 року. Але щоб зберегти всі матеріали, виступи, їх треба було десь надрукувати, а на той час жодного журналу-вісника у нас ще не було. Тому я звернувся до львів’ян і вони дали нам свою обгортку «Вісник Львівської національної академії мистецтв. Спецвипуск». І ми там надрукували все, що мали на конференціях.
Публікації публікаціям, але головне, на мою думку, те, що справа Ерделі триває. Це художня освіта.
З архівуї Небесника І.
Розкажіть, як вам вдалося з коледжу перейти в статус інституту?
Це сталося 2003 року. Підписав документ відомий прем’єр-міністр України, двічі судимий, Віктор Янукович. А віце прем’єром тоді був Табачник. Я постійно жартую, що мені треба тихо сидіти, бо це наші герої (для нашого училища — прим. ред.), хоча їх скільки проклинають. Як виявилося, Табачник був захоплений Ередлі, багато читав про нього. А як почув, що я написав книжку про художника, то прочитав її від корочки до корочки. І змусив прочитати її свого заступника Сулиму. Я ходив по всіх міністрах, але не мав чим їх зацікавити. Міністерству освіти було вже досі тих освітніх закладів. Приїхавши до Києва, я просто пішов без черги до Заступника Міністра освіти. Мав з собою закарпатський коньяк та картину з пейзажем Закарпаття в пакеті.
Мене спитали, хто я, що я. Я представився, розповів про Закарпатську школу живопису, про яку той заступник перший раз у житті чув. Розповів, що в нас в училищі працювали такі викладачі, яких не кожна академія світу мала.
Заступник міністра: “То, що нам тепер у кожному селі відкривати Інститут?”
На що я відповід: “Не в кожному. А тільки там, де фахівці визнали, що там існує мистецька школа, як традиція передачі знань від одного покоління до іншого”.
На що мені відповів Заступник, що я дуже розумний і спитав, що там у мене гримить у сітці.
Кажу: “Коньяк закарпатський, у нас окрім художньої школи ще є футбол та виноградарство». То ми розпили цей коньяк і він написав мені позитивну резолюцію для іншого заступника “до виконання”. Це все потрапило до Табачника і почалося. Він написав Міністру освіти, Міністру фінансів, Міністру економіки, Міністру юстиції та Голові Закарпатської ОДА. Звучало це так:
«Вважаю за доцільне завершити виконання доручення Кабінету Міністрів, щодо створення Закарпатського художнього інституту імені Ерделі. Враховуючи надзвичайну важливість збереження всесвітньо відомої Закарпатської художньої школи, заснованої видатним художником і педагогом А. Ерделі, подальший її розвиток, прошу:
До 18 квітня внести в установленому порядку проект розпорядження уряду, опрацьований в Секретаріаті Кабінету Міністрів України, разом з Президентом Академії мистецтв А. Чебикіним, ректором Львівської академії мистецтв А. Бокотеєм та директором Ужгородського коледжу мистецтв І. Небесником».
А то були не жарти, коли писали до 18 квітня, то мало бути до 18 квітня. А я прийшов десь на початку квітня туди. Машина зарухалася, всі бігали, як ошпарені.
Історичний документ. Небесник Іван Іванович
А як з’явилася «академія»?
То був тривалий процес. Нас спочатку хотіли приєднати до Ужгородського університету. І ми ледь відбилися. Бо чому ми такі привабливі були, щоб нас приєднати? Назва є, треба поглинути і нехай малюють картини для ректора університету. А я зараз хоч якісь маленькі гроші спрямовую на Ерделівські читання, на відрядження викладачів. Якби нас приєднали, може і багатші були б, але ректор усі ці справи міг вважати недоцільним. Якусь свободу ми би втратили. Я звернувся до міністра освіти, тоді ним був Квіт Сергій Миронович, наш земляк.
Він мене спитав: «Для чого це вам потрібно?».
Я сказав: «Така традиція в Європі, що художників готують не в інститутах, а в академіях».
Закарпатська академія мистецтв
В Італії брати Каррачі заснували такий перший заклад у Болоньї. Щоб учнів навчали різні художники та фахівці окремих предметів. А не так, що за одним вчителем закріпили одного учня і він ходить та таскає фарби й мольберти. Потім цю ідею копіювали Париж, Лондон, Петербург, Відень, Мюнхен. І так сталося, що в Україні теж, усюди, де були художні інститути, всюди є Академії — Харків, Київ, Львів. А на Закарпатті такого не було.
А яка різниця між академією та інститутом?
В академії дуже багато практичної роботи, а мало слів. В інститутах більше говорять, а не роблять. І результат відповідний: в академіях навчальний план включає більше годин на рисунок, композицію.
І нам таки дали статус академії 2016 року, бо це ж важливо — розвивати та підтримувати традиції.
Шлях закарпатського живопису
Частина ІІ
Розмовляли Іван Іванович & Євген Забарило
Фото: Віталій Маріаш
Матеріал підготовлено у партнерстві зі Свалявською компанією “MAXIBUD”
“MAXIBUD” 12 років допомагає втілювати мрії у форми