Василь Габда – пошук ідеальної композиції

У спогадах сина – Владислава Габди, який обрав шлях художника та доньки Олени Зимокосової, яка обрала медицинську стезю  

Час прочитання: 18 хвилин

Теги: шлях закарпатського живопису, композиція, Василь Габда,

Про що матеріал ?

• “Кальварія” – історія знайомства В.Габди з А. Ерделі на цвинтері;

• Якою була логістика до місць малювання та відкриття Закарпатського Барбізону;

• Що спровокувало перший інфаркт видатного художника;

• Сімейні традиції, які створюють композицію великої любові;

Василь Габда був митцем із потужним внутрішнім критиком. Його фіолетовий колір можна впізнати здалеку та відчути всю силу та містику гір. Друзі шуткували, що можна не шукати ідеального місця для пейзажу, а просто стати там, де на камені залишилися сліди фіолетової фарби. Адже тут точно малював Габда, а він з композицією не помиляється ніколи. 

Європа на Закарпатті

Владислав Габда:

Якщо згадати, як все починалося: було дві мистецькі «плити» — Ерделі та Бокшай. Досі всі б’ються під ці «плити», але і близько не можуть досягти їх рівня. Усі тягнулися до Ерделі. У нього був магічний вплив на людей. Коли він повернувся зі своїх мандрівок додому, то привіз із собою «дух» Парижа. Те, як він говорив, танцював, гуляв, усе кричало про паризький шарм та культуру. Та й ми тоді жили в Європі, бо радянська влада прийшла на Закарпаття лише 1945 року. Але навіть для нас Ерделі був людиною з «вищого», іншого світу. Він тривалий час був у Парижі, став там досить знаним, міг спокійно собі жити й творити. Навіть зайняти гідне місце в історії імпресіонізму. Але повернувся додому. Така закарпатська історія: усі закарпатські слони помирають на рідній землі. 

Ці художники теж повернулися. І десятка обраних — не випадкова, усі вони отримали потужну освіту. Коцка вчився в Італії, Бокшай та Ерделі в Будапешті. Навіть Глюк, який був із бідної багатодітної родини вчився за кордоном. Йому пощастило мати покровительку, про це є навіть історія. Якось він ще малим хлопцем сидів та малював щось глиною на вулиці і повз проїжджала на бричці графиня, яка помітила хлопця. Вона і відправила Глюка вчитися

Василь Габда Укрпошта

Зустріч на цвинтарі та чому Ерделі ніколи не писав зимою

Владислав Габда:

“Знаєте, як він (Адальберто Ерделі) познайомився з батьком ?

На цвинтарі.

Одного разу він спускався там стежкою, а батько малював недалеко. Так вони й перетнулися вперше. До речі, зараз усі вони поховані на цій стежці — і тато, і Ерделі, і Бокшай, і Коцка. 

Тоді Ерделі мав шалений авторитет серед молоді. А от коли всі постаршали, обросли родинами, будинками — потягнулися до Бокшая.

Він був класиком, а такі картини, як він писав, можна було продати. Це не значить, що ніхто не купував Ерделі. Є багато історій про те, як він бідував, ледь не помирав з голоду, але це не зовсім правда. Його подруга, Магда, вміла виміняти його роботи на щось корисне та вартісне. А коли приїжджав хтось важливий до міста, якийсь нунцій, наприклад, він обов’язково замовляв два портрети: і в Бокшая, і в Ерделі. 

Цікаво, що Ерделі ніколи не писав зимою. Коли йому траплялося бути на пленері, а на вулиці було мінус 10 і художники гріли білила в кишенях, він постійно всім повторював: “Ви ненормальні. Ви ж лише думаєте зараз про те, як піти до корчми вже та випити. Те, що ви робите зараз, це насилля над собою та мистецтвом”. Якщо ви зараз знайдете якийсь зимовий пейзаж Ерделі, то він, певно, малював його в майстерні. Він не вірив, що можна терпіти такий холод і створити щось путнє. 

Василь Габда з Адальберто Ерделі

«Не гідні» партії

В.Г.:

За радянських часів усім було нелегко. На кожного була якась своя особова справа, кожного можна було розстріляти. Наприклад, коли тато відправляв кудись автобіографію, там завжди було питання: де був ваш батько під час війни? А де міг бути його батько, наш дід, як не в фашистсько-угорській армії? Хто тут жив, усі там були. Дід, який відчував, що буде така історія, переписав батька на словака, а сам залишився мадяром. За що його, власне, і відправили на 5 років на Донбас без права листування.

Тиснули на всіх, вимагали малювати на замовлення. Аби працювати, необхідно було стати членом спілки. Колись ще Шагал написав, що всі ці радянські спілки художників — зібрання нездар, які збирають довкола себе нездар, а талантів знищують. Але на Закарпатті художникам вдалося не сильно замочити себе в соцреалізмі і при цьому виставлятися по всьому Союзу. Мій батько свого часу написав лише одну ідейну картину — «Партизанський край». Це був звичайний пейзаж, просто мати вигадала таку назву, щоб картина хоч якось потрапила до Москви.

Звісно, були й такі, хто трохи більше працював на владу, але ніхто не йшов до партії. Тоді головна відповідь була: «я не гідний». Найбільше, звісно, дісталося Ерделі. І це ще щастя, що його нікуди не відправили. Але тиск на нього був сильним, змусили таки написати його листа, що він визнає свої космополітичні погляди.

З особистого архіву Владислава Габди

Три хвилини задоволення Василя Габди

В.Г.: 

Я був ще в першому класі, коли з головою пірнув у творчість батька. Вже в 10 років я ґрунтував разом із ним полотна. Всотав у себе всю техніку та технології. Коли батько лише починав малювати – це вже було європейське мистецтво, хоч і перші пошуки себе. Далі був «контурний» період, а потім він таки знайшов свою техніку. Писав часто сухою фарбою, майже без  жодних розчинників, флейцами (спеціальні широкі пензлі з довгим м’яким ворсом). Зараз, коли якість підробок його картин вийшла на дуже високий рівень, я дивлюся в першу чергу ззаду: яке полотно використали, як вбили гвіздки. Бо всі це я робив із батьком і знаю, як воно було і має бути. Аматорам важко до цього дотягнути, вони не вміють такого повторити. 

Батько теж був у пошуках, не поспішав ніколи, дуже повільно працював. Я возив його по три-чотири, а інколи й сім разів на місцевість. Якщо в нього виходило намалювати картину за три-чотири години, вдома його зустрічали з кульками та прапорцями. Але навіть це ще нічого не значило, головне було, щоб вдома він не зішкрябав картину. Адже момент, коли він кайфував від свого творіння — це три хвилини. Так, щоб він прийшов, сів, закурив, глянув на полотно і сказав: «Клас!». А потім ця мить минала і його настрій змінювався: «Та яке там, це просто лайно!».

Василь Габда в пошуках ідеальної композиції

В.Г.: 

У нього була смертельна самокритика. За кожною картиною стояла величезна праця. Батько був прискіпливий до композиції, можливо як наслідок його занять архітектурою. Наприклад, привожу його на місце, він сідає на стільчик, я дістаю етюдник, а батько каже: «Не треба. Я буду сьогодні дивитися». 

Так він міг сидіти три-чотири години та просто знайомитися з місцем, розчинятися в моменті, а до цього ще три дні шукати цю композицію. Далі цілий день, наприклад, робити ескіз вуглем. Батько був дуже прив’язаний до природи, але й архітектурна освіта не пройшла даремно. Він міг пересунути дерева на пейзажі для ідеальної композиції. Ставав і казав мені: «Їдь за лопатою, вириєш мені тут куточок, візьмеш ще пилку, треба тут гілку прибрати». Я кажу: «Ти ж не Шишкін, щоб три сосни собі врізати, в тебе немає 2000 душ на роботі». А він на те: «Нічо-нічо, вріжеш гілку». Його слово завжди було останнє. 

Потім картину він ще передивлявся в майстерні, щось витирав, зміщував дерева на кілька сантиметрів. Усе на його полотнах на своїх місцях і не просто так.

Він довго працював художником-оформлювачем, бо треба було заробляти. І писав портрети на замовлення. А я маленький поруч щось малював, возив. Коли мені кажуть, як добре, що в мене такий батько, я не можу сказати однозначно. З одного боку — так: я технічно в цьому зростав. А з іншого — мене постійно з ним порівнюють, коли в тебе батько такий митець, ти завжди чуєш: «Ну що ж ти, не міг навчитися?». Це важко, це треба вміти вистояти. Але цьому я теж у нього навчився.

Батько ж завжди йшов крок за кроком, лише вперед. Були в нього й тяжкі періоди, не хотілося йому писати, ліг на диван та й все. Ми тоді не знали, чому він лежить на дивані з кислим видом, а довкола валяються розкриті 15 книг. А він бачив грандіозних художників, до яких йому далеко. І тоді головним завданням моєї мами було змусити батька працювати. Вона була музою з характером, часто повторювала йому: «Уставай з дивана, відсувай книжку та йди!». 

Василь Габда “Лісовий водоспад” 1973 рік

Гаврило Глюк проти іспанських художників

В.Г.: 

Наша родина дуже товаришувала з Глюком. Він був одним із найприємніших чоловіків в усій компанії. М’яка, привітна людина, був завжди вбраний з голочки, мав 3 чи 5 англійських костюмів. Постійно всіх хвалив, а якщо йому щось не подобалося, то просто мовчав. Тато часто запрошував Глюка в гості і їх розмови доходили до розбору полотен різних митців. І завжди це були стишені приятельські діалоги. Але одного разу Глюк здивував тата. Коли відкрили кордони, вони разом поїхали в Будапешт у 70-ті роки і потрапили на виставку іспанських сучасних художників. Батько ходив шокований і та в захваті. А от Глюк був обурений. І це чи не вперше. Він пройшов школу міцних імпресіоністів. А ці іспанці стали для нього антимистецтвом. 

Коли тато з Глюком повернулися додому, він прийшов та кинув татові книжку сучасного мистецтва, де були всі великі наші сучасники. Мовляв: «От, як треба!». Ця книжка мій спадок від Глюка, саме з неї я почав знайомитися з мистецтвом. Упевнений, якщо ти нікого не наслідуєш, ти або геній, або ідіот

Родинний будинок Габд, син Владислав Габда

Пленери та художня самоізоляція

В.Г.: 

Де тато малював? 

Перші 25 років  — Воловець, Рахів, Ясеня. Ці поїздки були не простими, машини ж не було. А розміри полотен це 100х80 см, 80х70 см, 70х60 см та 50х60см. Кожен підрамник треба було втопити та взяти з собою. То ж батько сідав на автобус повний людей, у нього був рюкзак із матеріалами, полотнами, сумка з їжею і вперед —12 годин дороги, а потім поселення до якихось знайомих і так далі. Ті, хто сьогодні пише пейзажі біля своєї машини на шосе, це ж просто смішно. Навіть не підходять до тої церкви, яку зображують. 

Кого вони хочуть наздогнати? 

Ерделі? 

Навіщо?

Щоб хтось прийшов та купив таку картину? 

Але хіба це мета для художника…?

Пізніше тато знайшов цей Закарпатський Барбізон —12 км від Ужгорода, і він зрозумів, що це його. Він не любив спільних пленерів. Якщо і ходив з усіма, то залазив у такі хащі, щоб його ніхто не знайшов. Під час роботи він міг терпіти лише рідних людей. 

Говорив, що мистецтво — річ інтимна. 

А на пленери, зазвичай, їздило по 20-30 людей. І тривали вони по 2 тижні: познайомитися, поговорити, випити разом, а тоді й працювати. Якщо батько привозив 4-5 картин з пленеру, це вже був успіх. 

Зараз же наші художники можуть розмалювати й 20 полотен, але якість яка? Такий собі «розстріл природи».

Мапа шляху закарпатського живопису

Бібліотека Василя Габди

В.Г.: 

У нас вдома була величезна бібліотека. Плюс тоді було угорське, чехословацьке телебачення, можна було виписати журнали. І от батько виписував усе, що міг. Спілкуватися особливо було ні з ким, навіть дуже близькі ретельно обирали теми та слова, бо тоді відверто захоплюватися, наприклад, Сальвадором Далі не можна було. Єдиний художник, якого в нас визнавали це був геометрик Вазарелі, бо він ніякі політичні теми не чіпав.

Олена Зимокосова (О.З.): 

І нам пощастило, що батько мав вдома чудову літературу. Радянська влада це якось пропустила і от у нас в Ужгороді була «Угорська книга». Там завжди можна було знайти щось вартісне. Приходили чудові журнали, книги. Батьку дзвонили з магазину, що там щось з’явилося новеньке, і він завжди приходив. До речі, з будь-якої мандрівки батько привозив книгу та капелюх

Підпис Василя Габди з особистого архіву Владислава Габди

Персональна виставка

О.З.: 

Знаєте, що тато сказав мені перед своєю першою персональною виставкою? «Розумієш, Оленко, це все одно, що роздягнутися і стати голим перед людьми». Батьку тоді було 60 років.  А коли через кілька місяців його роботи повезли в Кошиці — усі були шоковані. Там буквально хотіли зняти всі татові картини та викупити. Закордоном до художників завжди ставилися інакше, мали повагу. А в нас художник раніше і зараз — дармоїд: або псих, або невдаха. 

Батьку ж виставка в Кошицях додала впевненості. Це був перший сигнал для нього, що він чогось досягнув. І це — в 60 років! Звісно для нас, для містян він уже був художником знаним. Тоді інтелігенція купувала його картини, були родини, які колекціонували роботи. Коли він помер, то у нас було десь 25 його полотен, а зараз вже 40. Ми викуповуємо їх, щоб зібрати якусь колекцію, зберегти.

Тато не зупинявся в розвитку ні на день, але і критикував себе жорстоко. Він мав сміливість собі зізнатися, що скінчився, як художник. Одного дня склав пензлі і сказав мені: «Все, сину». І ще потім прожив 4 роки, хоча й 2 з них уже лежачим. Не багато митців здатні на таку відвертість та сміливість: визнати, що ти завершився.

Кімната Василя Габди

Ужгород, який був

В.Г.: 

Київські, московські мистецтвознавці називали Ужгород маленьким Парижем. Тетяна Нилівна Яблонська закохалася в кожного з художників. Вона була здивована. Які і всі їздила на пленери, які і всі не могла повірити, що можна намалювати жовту чи рожеву гору та поставити поруч фіолетовий контур. Одного разу киян повезли на пленери і сказали: «Ми не обманюємо, зараз ви все побачите». 

Щоб так малювати, як художники закарпатської школи, треба в горах пожити. Мій добрий знайомий Анатолій Криволап збудував в горах дім і вирішив, що він переможе закарпатську школу живопису за півроку. І потрапив у пастку. Бо не можна просто приїхати з рівнини і гори підкорити. Треба тут пожити принаймні 5-6 років. Зараз він це вже розуміє. У нашого спільного товариша є дача в неймовірно гарному місці, усі туди приїжджають і думають: завтра починаємо малювати. І вже ввечері доходять того, що це неможливо опанувати за день. Треба садити всіх на стільчик і вчити спочатку просто споглядати на це все…бути в моменті.

О.З.: 

Неможливо порівняти старий та “новий” Ужгород. Передумовою цього було три хвилі еміграції освічених місцян.

Це було чітко європейське місто. Дуже маленьке, компактне та зручне. Художники, наприклад, часто збиралися в ресторанах, два з яких були в центрі. Спілкувалися вдень та вночі. Була традицій прогулюватися головною вулицею Корзо. Там перед пішохідним мостом був фонтан, до нього доходили та йшли назад. Збиралися біля басейну, тенісних кортів. Дами завжди ошатно вбиралися, мама наша вдягала рукавички. Влітку це була майже щоденна традиція таких вечірніх прогулянок.

Зараз же навіть у центрі повно автівок і безпощадно зносяться історичні будівлі. Так  безглуздо перекривати замок багатоповерхівками. У нашого батька стався перший інфаркт після того, як це сталося. В дитинстві, коли ми виходили з будинку, бачили дві основні церкви та замок. Усе продувалося, було легким, повним повітря. Тепер цей вид перекритий.

Габда В. “Ужгородський замок” 1971 рік

Традицій обідів 

О.З.: 

В нашому оточенні в усіх переважала угорська кухня. А недільний обід для нашої родини був традицією. Бабуся мала трьох сестер, які жили на одній вулиці. І всі, звісно, збиралися разом.

Готували бульйон з лапшою, виймали м’ясо та викладали окремо. До нього подавали соус або з порічок, або з яблук. Потім обов’язково виставляли голубці або фарширований перець, а потім — смажені курчата в сухарях з картоплею та грибами. Були ще фрукти з компоту, який варили обов’язково з паличкою кориці. Це був такий пахучий, наваристий компот. І на десерт — щось печене, якісь смаколики. А потім усі сходилися та йшли на цвинтар. 

А наша мама, до речі, вроджена Тіщенко, народилася в Москві, і повністю опанувала угорську мову та кухню. Вона в цьому навіть обійшла всю родину. Бо так сталося, що наш дід мав свою бригаду робітників у греко-католицькому соборі і там були поварихи. Мама з ними товаришувала. А уявіть, які це були поварихи при костелі. То вони казали: «Галочка, прийди подивися, як я буду готувати». І мама навчилася таке випікати! Усю місцеву кухню знала. А коли я вперше поїхав до Франції, то зрозумів, що всі ці блюда, ми теж готували і смакували з дитинства. 

 Ми завжди їли всі разом і повільно, у нас були трапези, як традиції. Батько курив та любив солодке. І в родині був такий закон: можеш бути, де завгодно, але якщо ти нікуди не поїхав з міста і не прийшов до 12-ї до столу, то батько так дивися на тебе, наче ти остання сволота. Він ніколи нас не бив, не сварив, але обід був святим. 

 Батько був конфуціанець, він ці традиції вклав у нас, а я в свою доньку. Раз в тиждень ми йдемо до рідних на обід. Усі спогади для нас дуже теплі. Нас усі оберігали, бо ми були перші діти в цій великій родині. Це було щасливе дитинство, ми виросли в великій любові.